Історія школи

Історія школи

Історія Шпаківської школи розпочинається ще напочатку ХІХ століття коли за ініціативою Шпаковського І. С. була збудована у Шпаковому  церква  ікони   Божої Матері Одигітрія і при ній  було відкрито початкову школу  в якій дяк навчав 18 хлопчиків. За навчання дітей платив пан Шпаковський.

    Але почалися буремні роки громадянської війни церква закрилась, навчання припинилось, але ненадовго. Радянська влада яка несла «світло у пітьму». Уже на початку 1920-х років вирішила, що населення має навчатись і забравши маєток панів Шпаковських відкрила в ньому семирічку. Але дітей охочих до знань було настільки багато, що прийшлось ще й відібрати хату у сільського кулака. В хаті розмістили початкові класи, а в маєтку -  старші.

     Директором школи став  Середніцький Олександр Володимирович, який очолив педагогічний колектив з 9 вчителів, більшість з яких як і Олександр Володимирович були запрошені з району. І закипіла робота. В класах було по 30 – 40 дітей. Навіть незважаючи на два великі приміщення приходилось працювати у дві зміни.  У школу приходили і діти із двох ближніх сіл Бровкове та Пенькене для, яких був відкритий пришкільний інтернат.

      Але тут прийшов сумний 1941 рік.  Приміщення школи було забране під житло  для німецьких окупантів, які розмістившись в ньому. Фашисти знищили всі надбання педагогів. Під час окупації села була вбита вчитель Шпаківської школи Бойко Ольга Іванівна.

    Після звільнення села від німців в 1944 році школа знову відновлює свою діяльність. Але невстигши відновити будівлю школи, навчання розпочинається у звичайній хаті, в якій навчаються учні початкових класів. Цього ж року до 1-4 класів йде 20 учнів яких стали навчати дві вчительки початкових класів Анна Климівна  - 1, 3 класи та Параска Мусіївна - 2, 4 класи на чолі з директором школи Канером Олександром Григоровичом.

      Але батьки незважаючи на тяжкі роки хотіли дати своїм дітям освіту і за рік було відновлено стару семирічну школу. Директором школи було призначено Бутовського Івана Яковича, який очолив педколектив з 10 вчителів. Спочатку в школі навчалась невелика кількість дітей, тому що багато дітей після війни допомагали батькам та ставали до роботи, так як не хватало робочих рук, але якщо на післявоєнному відкритті школи було 70-80  учнів  -  то вже в далекому  1952 році їх стало до 140.

       Школа розташувалась у надзвичайно мальовничому місці, про яке випускник, а згодом видатний та відомий  педагог Кіровоградщини,  а в 1950-ті роки вчитель місцевої школи  Безтака Петро Минович згадує : «Навчатися у такій школі, де директор любить садити і доглядати дерева, де тебе навчають добрі і душевно світлі вчителі, де весною у класних кімнатах пахне вишневим та яблуневим квітом, а восени, коли опадає листя, з класних вікон видно, як на гілках провисають останні осінні яблука, – то велике щастя.»  При школі було розбито сад, присадибні ділянки  та парники за якими постійно доглядали діти та вчителі. Учні разом з вчителями захоплювалися також і кролівництвом. На уроках «трудів»  робили клітки для тварин, а протягом всього літа учні з радістю чергували на шкільній кролефермі.

       Методичне забезпечення школи було у належному стані. Були предметні класи – фізичний, хімічний, біологічний та окремо приміщення майстерні,  географічний майданчик. Також поряд був розбитий великий спортивний стадіон.

      Учнів в школі з кожним роком зростало, але починаючи з кінця 60 років молодь починає  покидати село, їдучи заселяти неозорі простори Батьківщини. У 1967 році директором школи, після Івана Яковича, стає Гуслиста Лідія Денисівна -  педагог від Бога та мабуть про кожного з вчителів того часу можна так сказати. Але незважаючи на це у 1973 році виноситься незрозуміле рішення районну закрити  школу із-за малої наповнюваності. Наповнюваність – близько 80 чоловік! А в 1974 році закривають і початкову. Дітей розпочинають возити підводами до сусіднього району, до маленької восьмирічки села Ставидла.

     З середини 70-х років розпочинається нова хвиля розбудови села. До села починають з’їжджатися люди. Дітей, починаючи з першого класу, возили до школи  села Каніж, при якій був інтернат. Але інтернатне начання, та ще й початкових класів, це не найкраще навчання, яке можна дати дітям. В селі це розуміють. І ось доклавши величезних зусиль, щойно призначений голова колгоспу Мироненко Володимир Прокопович домагається відкриття початкової школи у приміщенні сільського будинку культури. І ось знов Шпаківська школа ожила. Розпочався 1979-1980 навчальний рік у Шпаківській початковій школі. 3 класи одночасно в одній кімнаті навчала вчителька, яку люди і зараз згадують лише із вдячністю на устах, Безтака Галина Петрівна. Навчальний процес розпочинався для дітей о 8 годині і закінчувався о 17 00 .  Але жоден учень не говорив, що йому набридло в школі. Згодом на допомогу Галині Петрівні прийшла молода та енергійна вчителька початкових класів Руденко Надія Вікторівна. 

      Село росло і потребувало середньої школи. Величезне спасибі Шпаківська школа зараз говорить знову ж таки Мироненку Володимиру Прокоповичу та сільському голові Луценко Тамарі Іванівні, які домоглися відкриття восьмирічної школи та надали приміщення контори для її діяльності. Знайшовши патріота та педагога села Савіцького   Леоніда Михайловича вони запропонували йому набрати педагогічний колектив та очолити школу. Леонід Михайлович згодився і ось у 1985 році він відкриває Шпаківську восьмирічну школу. На жаль за станом свого здоров’я він пропрацював лише три роки, але передав естафету молодому  педагогу Власенко Любов Михайлівні, яка працювала в школі з дня її відкриття. Очолювала колектив з 1988 по 1990 рік. З 1990 по 1996 рік школу очолював молодий, але виважений і тактовний вчитель історії Чорновіров Борис Іванович.

Нажаль, приміщення школи потребувало капітального  ремонту і стало затісним для шпаківських дітлахів. І знову за роботу береться Мироненко Володимир Прокопович, домагається будівництва нового приміщення. Розпочалось будівництво … Але розвал радянської імперії заморозив будівництво, а згодом і зовсім її розібрали.

   Отож знов постало питання чи бути школі ? Але і тут знайшовся захисник, ним виявився голова колгоспу Чорноіваненко Анатолій Кузьмович.  При підтримці якого Яновська Лідія Григорівна, яка прцювала в школі з дня відкриття вчителем початкових класів та завучем, у 1996 році перенесла школу у нове приміщення контори, очолила педагогічний колектив і школа отримала новий подих життя…

     Протягом свого існування Шпаківська школа випустила величезну кількість учнів. Нажаль не можна перелічити всіх видатних постатей, але наша школа та село завжди пишались такими особистостями : Безтака Петро Минович, Гончаренко Семен Устимович, Савіцький Леонід Михайлович, Красюк Сергій Олександрович, Гросул  Валентина Іванівна…

    Ім’я Петра Миновича Безтаки навічно внесене в скрижалі історії села Шпакове. Він зробив себе сам, подолавши шлях від пастуха сільських корів до доцента, кандидата            наук ( талант помножений на працю).

   Як педагог, він охоче підтримував здібних та наполегливих. Водночас, про його виняткову вимогливість до абітурієнтів та студентів, про неможливість здати екзамен напропале було відомо багатьом. Він залишався переконаним у своїй правоті -  пріорітет у студента один-ЗНАННЯ.

    Петро Минович працював на педагогічній ниві аж до 75 років. Та й після виходу на заслужений відпочинок не зміг не працювати. Спокій йому лише снився. З іншого боку,»… будь-який обов’язок і стандарт мені вже набридає»,- писав педагог в 2005 році. Інше - незвичне, нестандартне він знайшов у роботі з газетою «Діалог».

Формально, він не був ні професором, ні заслуженим працівником освіти - квоти на це у 70-90 роки минулого століття були обмеженими. Він був просто Педагогом. Педагогом з великої літери. Його життєстверджуюча позиція проявилася і в час боротьби з хворобою. Знаючи, що години його життя вже лічені, він не опускав руки, продовжував  трудитися.  Всім , хто знав Петра Миновича Безтаку, хто мав честь слухати його лекції, спиратись на його педагогічний досвід, не віриться, що ця людина пішла із життя. Що вже не пролунають його поради педагога та наставника.

      Професійно зростав і Гончаренко Семен Устимович на освяченому долею шляху - від учителя сільської школи на Кіровоградщині до академіка Академії педагогічних наук України. Були на життєвий ниві тяжкі випробування: під час Другої світової війни, ще підлітком, він воював у складі партизанського загону імені Устима Кармелюка, який діяв на території Вінницької області. В загін потрапив після двох відважних втеч: спочатку з ешелону, який віз його з братом в німецьку неволю, а згодом - з полону в німців.

       Наукова школа академіка Семена Гончаренка – це особливий світ наукової принциповості, консультацій, особистих зустрічей, бесід, дискусій. Більш як 20 докторів і 50 кандидатів наук із загальної педагогіки та історії педагогіки, теорії й методики навчання фізики, теорії й методики професійної освіти виростив Семен Устимович.

      Академік Семен Гончаренко – заслужений діяч науки і техніки України, нагороджений орденами Великої Вітчизняної війни II ступеня і «Знаком Пошани», Почесною грамотою Президії Верховної Ради України та багатьма медалями і преміями за наукову діяльність.

           В свій час, працюючи інспектором відділу освіти Новомиргородської РДА в розвиток освіти району багато сил вклав Красюк Сергій Олександрович. Він був частим гостем в рідному селі та школі, якій постійно допомагав чим міг: добрим словом, порадою та підтримкою. Сьогодні, його добру справу продовжує його син - Красюк Дмитро Сергійович, який допомагає школі і словом, і матеріально, очолюючи  Шпаківську сільську раду.